ДИФЕРЕНЦІЙОВАНЕ НАВЧАННЯ.
ІНДИВІДУАЛЬНО-ТИПОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ЯК ОСНОВА ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ НАВЧАННЯ
Вперше з історії педагогічної думки Я.А.Коменський розробив систему принципів навчання. Він їх назвав основоположеннями, на яких повинен базуватися навчальний процес. Одним із принципів, висунутих сучасною дидактикою, є принцип індивідуально-диференційованого характеру навчання.
Найбільший внесок у розвиток даного питання зробив В.О.Сухомлинський. Він підніс принципи індивідуально-диференційованого підходу до рівня основного і головного.
Особливу увагу він приділяв слабовстигаючим дітям. "Спостереження призводить до природного висновку: в навчанні та вихованні таких дітей потрібні міри, необхідний тонкий, делікатний, індивідуальний підхід".
Диференційоване навчання потребує по-новому вирішувати «вічні» проблеми: чого навчати (зміст), для чого вчити і як навчати (форми організації навчально-виховного процесу).
Основна мета навчання – навчити кожного учня самостійно здобувати знання, формувати навички, самостійно виконувати практичні завдання. Відомо, що кожен учень засвоює знання в залежності від своїх розумових здібностей, пам’яті, темпераменту, практичних навичок.
Успішне здійснення диференційованого навчання можливе за умов, коли вчитель: уміє передбачати труднощі, що можуть виникнути в дітей під час засвоєння матеріалу; враховує загальну готовність своїх підопічних до наступної діяльності, тобто рівень сформованих знань, здатність самостійно працювати, ставлення до роботи; використовує в системі диференційовані завдання індивідуального та групового характеру; проводить перспективний аналіз: для чого плануються завдання, чому їх треба використати на цьому етапі уроку, як продовжити роботу на наступних уроках.
Диференціація (з лат. differentia) – поділ, розчленування чого-небудь на окремі різнорідні, якісно відмінні елементи.
Диференційоване навчання – це спеціально організована навчально-пізнавальна діяльність (суб’єктна педагогічна взаємодія), яка, враховуючи вікові, індивідуальні особливості суб’єктів учіння, їхній соціальний досвід і стартовий стан, спрямована на оптимальний фізичний, духовний та психічний розвиток учнів, засвоєння необхідної суми знань, практичних дій за різними навчальними планами і програмами
Диференціація (від. лат. differentia – різниця, відмінність) передбачає врахування індивідуальних особливостей кожного учня в умовах групування дітей в межах одного класу за певною ознакою: рівень засвоєних предметних знань, умінь, навичок; нахили і здатність до навчання, рівень розвитку загальних розумових здібностей (научуваність); готовність до здійснення самостійної пізнавальної діяльності – наявність відповідних інтелектуальних умінь, елементів мнемічної культури (увага, пам’ять, швидкість переходу від однієї логічної операції до іншої).
Реалізація диференційованого навчання дає змогу вчителю оперативно врахувати готовність дитини до вивчення нового матеріалу, забезпечити для кожного учня оптимальний характер пізнавальної діяльності на всіх етапах навчання, одночасно створити компенсуючі умови для відстаючих у розвитку школярів та обдарованих дітей при дотриманні обов’язкового обсягу програмових вимог. В основу диференціації покладені дидактичні принципи розвивального навчання.
Сутність зовнішньої і внутрішньої диференціації
Розрізняють два види диференціації: внутрішню і зовнішню. Часто вживають інші терміни: внутрішня диференціація – рівнева диференціація; зовнішня диференціація – профільна диференціація.
Перший вид диференціації – рівнева диференціація виражається в тому, що, навчаючись в одному класі, за одною програмою і підручником, учні можуть засвоювати матеріал різного рівня складності. За цих умов визначальним повинен бути не середній і не високий рівень вимог до результатів навчання, в якому формулюються мінімально необхідні вимоги до засвоєння знань. Рівнева диференціація навчання є запорукою розвитку дітей з різними здібностями й інтересами.
Організовуючи навчання за рівнями, учитель повинен дуже добре знати:
- індивідуальні можливості кожної дитини;
- визначити критерії об’єднання учнів у групи;
- визначити правила співпраці учнів у групі;
- вчити працювати в групі;
- удосконалювати навички і здібності учнів у груповій та самостійній роботі;
- систематично здійснювати диференціацію на уроках;
- здійснювати постійний контроль за самостійною роботою учнів;
- вміло використовувати засоби заохочення;
- відмовлятися від малоефективних прийомів організації навчання, замінюючи їх більш раціональними.
Другий вид диференціації – зовнішня диференціація. Зміст зовнішньої диференціації полягає в конкретній спеціалізації навчання в області стійких пізнавальних інтересів, схильностей і здібностей школярів з метою створення умов для їх максимально-індивідуального розвитку.
Зовнішня диференціація в свою чергу поділяється на:
- регіональну – за типом шкіл (спецшколи, гімназії, ліцеї, коледжі, приватні школи, комплекси);
- внутрішньошкільну (рівні, профілі, відділення, поглиблення, нахили, потоки); по паралелях (групи і класи різних рівнів: гімназійні, класи компенсуючого навчання и т.д.);
- між класами (факультативні, збірні, різновікові групи).
Види диференціації:
1) Диференціація за ступенем складності – це добір різноманітних завдань, які можна класифікувати таким чином: завдання, що потребують різної глибини узагальнення і висновків; завдання, розраховані на різний рівень теоретичного обґрунтування роботи, що виконується; завдання репродуктивного і творчого характеру.
Завдання пропонуються на картках чи на дошці. Легше завдання позначається синім кольором, складніше – червоним. Діти самі обирають завдання, що вчить їх оцінювати свої можливості.
2) Диференціація за ступенем самостійності – всім учням пропонуються завдання однакової складності, але при цьому диференціюється міра допомоги різним групам школярів. Зокрема, кількість інформації про хід розв’язання допускається від найбільш повної до найстислішої .
У завданнях першій групі учнів вказується лише мета, а шляхи її досягнення вони знаходять самі. Учням другої групи дається підказка. На що слід звернути увагу під час роботи над завданням. З учнями третьої групи детально розглядається послідовність мислитель них операцій, необхідних для пошуку рішення.
3) Диференціація за обсягом передбачає завдання однакового змісту, але диференціюється або його обсяг, або час на його виконання.
4) Наступний вид диференціації – багаторазове пояснення. Рівень засвоєння у школярів різний і залежить від багатьох факторів. Тому вже при поясненні нової теми важливо забезпечити індивідуальний темп просування дитини в засвоєнні, допомогти кожній дитині включитися в навчальний процес. Таку можливість дає організація багаторазового пояснення.
5) Диференціація навчальних завдань по рівню творчості.
Такий спосіб передбачає різноманітність в характері пізнавальної діяльності школярів, яка може бути репродуктивною або продуктивною (творчою).
6) Диференціація завдань по об’єму навчального матеріалу.
Даний спосіб диференціації передбачає, що учні 2-ої і 3-ої групи виконують крім основного також ще і додаткове завдання, аналогічне до основного, однотипне із ним.
Необхідність диференціації завдань по об’єму обумовлена різним темпом роботи учнів. Повільні діти, а також діти із низьким рівнем навчання, як правило не встигають виконати самостійну роботу до моменту її фронтальної перевірки в класі, їм потрібно для цього додатковий час. Інші діти затрачають цей час на виконання додаткового завдання, яке не є обов’язковим для всіх учнів.
Немає коментарів:
Дописати коментар